Миргородський мистецький словник (історія краю)
|
Ханко, Віталій. Миргородський мистецький словник (кінець ХVІІ – початок ХХІ сторіччя): Персоналії. — Полтава, 2005. — 370 с.: портрети. Подано відомості за мистецьких діячів миргородського краю. За допомогою архівних джерел, рідкісної періодики та книжок ХІХ–ХХ ст., польових досліджень до наукового обігу долучаються дані не лише про відомі постаті, але й про призабутих талановитих художників. Для шанувальників мистецтва, мистецтвознавців і бібліографів. |
Мистецтвознавчі обрії (передмова)
|
Вітчизняне мистецтвознавство перебуває на перехідному етапі. З одного боку, накопичились великі за обсягом, часом серйозні розробки, які дають змогу перейти до нових узагальнень. З другого боку, відкрились цілі напрямки, де студії щойно починаються (заборонені давніше імена, заборонена тематика, незастосовувані методи, брак відповідних фахівців ще в зовсім недавні роки). З третього боку, численні праці українських мистецтвознавців (щоб не ходити далеко, назву класика мистецтвознавства С. Таранушенка), повторити які неможливо у принципі (загинули самі твори чи ті архівні матеріали, які він ще встиг простудіювати), лежать досі не видані. Нарешті, лишає бажати кращого справа джерелознавчого чи бібліографічного обліку. Чималу кількість більш чи менш підготовлених бібліографічних покажчиків та каталогів досі не видано. Якщо в кожному з названих напрямків буде змога зробити бодай найнеобхідніше, наука вийде на нові рівні. Перед нами перший з двох випусків біобібліографічного словника мистецької Полтавщини, які підготував відомий полтавський вчений-мистецтвознавець Віталій Ханко. Його матеріали вже давно рясно заповнюють київські енциклопедії та словники. Тепер понад 320 статей (персоналій багато більше) склали словник мистецької Миргородщини. Просто вражає, як багато народних мистців зареєстрував сучасний вчений на одній лишень Миргородщині, хоч у передмові сам він справедливо зазначає, що незрівнянно більше пішли в непам'ять не описані й не досліджені. Українознавство знає численні краєзнавчі покажчики. Піонерські праці Віталія Ханка закладають тривку основу для майбутніх регіональних досліджень. Сергій Білокінь, доктор історичних наук, |
Історія мистецтва краю (вступ)
|
Середня частина Полтавщини, до якої відноситься миргородський край, прикметна рівнинами, що чергуються з піщаними місцинами берегів Хорола й Псла. Природа миргородського краю з невеликими масивами лісів і степовими просторами творить непроминальний, своєрідний і мальовничий характер. Поселення цього краю купчаться коло річок, ставків, у долинах чи на пагорбах і мають ознаки упорядкованості з артистичним освоєнням довкілля. Ця земля з сивої давнини заселена здібними людьми, які кохаються у ремеслах і мистецтві. З часів козаччини історія зафіксувала діячів, котрі виявили себе у різних царинах інтелекту. До них відносяться: миргородські полковники доби Гетьманщини М. Гладкий, Г. Лісницький, В. Капніст, рід Апостолів і серед них — гетьман України Данило Апостол, класики красного письменства В. Капніст, М. Гоголь, Панас Мирний, В. Самійленко, С. Васильченко, Михайль Семенко, лікар О. Богаєвський, засновник миргородського курорту І. Зубківський, історики В. Ломиківський, Б. Греков, біолог О. Данилевський, географ П. Цись, геолог Л. Палець, співак М. Микиша, бандуристи С. Яшний, М. Кравченко, Ф. Кушнерик, І. Скляр. Історія мистецтва. З мистців XVIII — початку XXІ ст. вирізняються архітектор Юрій Кодак, родина малярів Боровиків і портретист Володимир Боровиківський, графік і архітектор Опанас Сластьон, ткаля Людмила Середина, вишивальниці Феодосія Ажажа, Уляна Бобир, Ярина Курдяєва, Раїса Худоминська, гончарі Петро Іщенко, Павло Калашник, Феоктист Балко, Олексій Зінич, Василь Червоний, мистці порцеляни і фаянсу Іван Українець, Віра Філянська, Раїса Вакула, кераміст і керамолог Осип Білоскурський, різьбярі Яків Усик, Василь Кваша й Іван Пазинич, малювальник образів Дмитро Рудич, народні малярі Григорій Ксьонз, Михайло Химочка, Агафія Павлова, Василь Хитько, артисти-малярі Віктор Брикулець, Володимир Гамирін, Анатолій Кривобоченко. "Миргородський мистецький словник" — перше енциклопедичне видання регіонального характеру на Полтавщині, в якому зібрано доступні на сьогодні біографічні дані про діячів мистецтва, їх творчі здобутки, нагороди й відзнаки, участь у виставках, зазначено, в яких музейних сховищах зберігаються їхні твори. Хронологічно подано дати їх участі в мистецькому процесі. Упродовж більш як 300-літнього перебування України в колоніальній залежності спочатку в Московській імперії, а у XX ст. - імперії під назвою "СССР" українській культурі, науці й мистецтву було завдано непоправної шкоди. Не лише плин культури був загальмований, а й вивчення історії народу, його інтелектуальних і мистецьких здобутків набуло уповільнености, а відтак мистецький процес зазнав невідновних втрат. Мистецтвознавча наука в Західній Європі склалася у середині XVIII ст., а в Україні перші мистецтвознавчі праці нащадка козацько-старшинського роду Василя Горленка з'явилися у 1880-х рр. Якщо в Західній Європі державні органи опікувалися відкриттям музеїв та їх діяльністю у XVII—XVIII ст., то в Україні цією справою найбільше займалися представники козацької старшини, а згодом — українське дворянство. Найвідоміше музейне зібрання на Полтавщині, призначене для громадського огляду, належало дідичці К. Скаржинській у с. Круглик, що біля Лубен, і почало воно функціонувати з першої половини 1880-х рр. Організоване музейництво в нас розгортається з середини ХІХ ст. В умовах бездержавності ініціатива щодо музеїв належала недержавним установам, як, приміром, Полтавському земству. Саме це земство 1891 р. відкрило свій природничо-історичний музей у Полтаві. В цих двох музейних сховищах почали призбируватися експонати зі старосвітської Миргородщини. Вони висвітлювали історію краю, його природу, збиралися пам'ятки археології, речі художньо-промислової й мистецької вартості, рідкісні книжки, архівні документи. Року 1917 в Миргороді засновується регіональний історико-мистецький музей. Він діяв недовго: через півтора року денікінці вивезли всі музейні скарби. 1920 року він відновлюється знову. В ньому було скупчено безліч історико-етнографічного і мистецького майна з покинутих власниками палаців і кам'яниць. На жаль, у довоєнний період були відсутні фахівці, які могли б провести хоч не вивчення, а бодай зробити короткі записи про експонати. Значна частина цих невідомих нам експонатів зникла 1943 р. після господарювання фашистів. У повоєнні десятиріччя зусилля музейників, ентузіастів "музейного буму" 1960-х рр. і опікунів громадських музеїв були спрямовані в інше річище. Вони були "запряжені" до більшовицького ідеологічного воза і займалися пропагандою ідей марксизму-ленінізму. Так що впродовж усього XX ст. у музейних установах накопичувалося вельми мало творів мистецтва, утворів народної ремісницької творчості, ігнорувалися персоналії, не фіксувалися їхні біографічні дані. А тому на сьогодні не лише на Миргородщині, а й по всій Україні щодо мистецької спадщини ми маємо "чорні провалля" від доби Середньовіччя, часів Гетьманщини, Нового часу і навіть XX ст. Миргородщина інтенсивно заселялася наприкінці XVI — першій половині XVII ст. Цьому сприяла колонізаційна і господарсько-економічна діяльність князів Олександра й Ієремії Вишневецьких. Багата історія краю часів Миргородського козацького полку, як одного з найбільших на історичній Полтавщині. Чи є у Миргородському краєзнавчому музеї і громадських музеях мистецькі й етнографічні речі - іконостасні комплекси сницарської роботи, ікони, портрети, народні картини, килими, вбрання, гончарські вироби, кахлі часів козаччини? Вони відсутні. Чи відомі нам прізвища їх творців? Інколи репрезентовано поодинокі портрети і речі панського побуту. А де речі селянського, міщанського, козацького побуту, культового призначення? А хто їх творці? Ми їх не знаємо. XIX ст. дає більш стабільну й колоритну картину, але знову не повну. Бо в історичній завірюсі XX ст. багато чого загинуло. Здавалося б, з XX ст. було легше, але не забуваймо про ті численні табу, що їх накладали караючі органи, що діяли з кінця 1910-х до кінця 1980-х рр. Нищилися храми, а відтак і ті документи, що у них зберігалися (метричні книги, книги шлюбних опитів і сповідні розписи). Відбувалося свідоме нищення багатьма через страх покарання паперів, документів, світлин, своїх книгозбірень, мистецьких зібрань. Згадаймо про впровадження колгоспного кріпацтва прикінця 1920-х рр., голодомору 1932-1933, винищення різних верств українського народу в 1920-х - 1980-х рр. Зараз дослідники з великим трудом відновлюють масив прізвищ української інтелігенції — носіїв науки, красного письменства, розмаїтих видів культури. Згадаймо воєнну завірюху ІІ світової війни, коли через Україну пройшли дві мілітарні сили — фашистська й совєтська. Вони дотримувалися принципу випаленої землі. Скільки було спалено і знищено наших міст, сіл і хуторів, а в них — будинків, кам'яниць, храмів і бібліотек, музеїв та архівів, пам'яток мистецтва. Невідрадний стан з творами мистецтва у музеях, а також із вивченням мистецької історії й життя краю. Упродовж усього XX ст. діяла практика, яка вкрай обмежувала збирання робіт із різних царин народного мистецтва (килимарство, ткацтво, вишивання, гончарство, дереворізьблення, виготовлення виробів з металу, кістки, прикрас із соломи і паперу, писанок). За незначним винятком такі вироби подаються як безіменні. Це стосується і народного малярства (на полотні, на дикті чи на склі). На таких нечисленних експонатах у регіональних, місцевих чи всеукраїнських музеях найчастіше відвідувачі можуть прочитати на етикетках знеособлене "Полтавська область", у кращому разі — конкретний осередок. Годі шукати автора народної картини, полив'яної тикви, череп'яного глечика чи кахлі, різьблених вжиткових чи декоративних речей, авторок вишиваних сорочок, тканих плахт, розмальованих писанок. І це при тому, що їх творили обдаровані талантом люди, а їхні роботи були експоновані на численних виставках на Полтавщині, починаючи з Роменської ярмаркової виставки 1846 р. Інтенсивно виставки влаштовувалися у 1880-1910-х рр. Полтавським земством і Полтавським сільськогосподарським товариством у багатьох повітах Полтавської губернії (приміром, у Миргороді за 1884 і 1894 рр., Комишні за 1891 р., Хоролі за 1894 р., Кременчуці за 1896 р., Лубнах за 1908 р., Полтаві за 1909 р.), а також у Москві за 1882 р., Харкові за 1887 р., Петербурзі за 1902 і 1913 рр. На цих виставках були представлені вироби майстрів і миргородського краю. Чимало виставок було організовано у XX ст.; а яка значна кількість експонатів представлялася на виставках за межами України, у Східній і Західній Європі. У рідкісному, майже недоступному навіть для фахівців, виданні "Справочный указатель кустарных производств и кустарных мастеров" (Петербург, 1902, т. V) зафіксовані майстри різних галузей народної творчості. З гончарів і кахлярів Великої Грим'ячої, Комишні, Попівки і Хомутця подано по 2-3-4 майстри. З різних географічних, статистичних джерел, реєстрів поселень Полтавської губернії довідуємось, що, наприклад, гончарів була така кількість: у Великій Грим'ячій — 25 (1885 р.), 40 (1900 р.), 34 (1913 р.), у Комишні — бл. 200 (1884 р.), 134 (1893 р.), 136 (1900 р.), 120 (1913 р.), у Попівці — 88 (1885 р.), 65 (1910 р.), у Хомутці — 138 (1885 р.), 152 (1913 р.). На 1900 р. у Миргороді професійно працювали 89 ткачів, 2 малярі, у містечку Хомутець — 166 гончарів, 2 малярі, у містечку Сорочинці — 20 ткачів, у селах Зуївці й Черевки — 18 ткачів, 2 різьбярі. Майстринь, котрі ткали полотно, рушники, запаски, плахти, пояси, килими, найбільше нараховувалося у містечку Яреськи з прилеглими селами і хуторами — 535, у містечку Шишаки — 204, у Савинській волості з головним осередком ткацтво у с. Олефирівці — 168. З такої величезної кількості представників різних царин народного мистецтва й рукоремесла миргородського краю на сьогодні відомі лише одиниці, і лише поодинокі їх твори зберігаються у музеях. Приміром, у постійній експозиції Полтавського краєзнавчого музею представлена писанка роботи Варвари Підгорної з містечка Сорочинці. В числі інших шести писанкарок Миргородщини вона зафіксована у великоформатному монографічному виданні "Описание коллекции народных писанок", укладеному С. Кульжинським (Москва, 1899, випуск перший). Видання присвячене рідкісному зібранню писанок з різних етнографічних регіонів України, що зберігалося у приватному музеї К. Скаржинської. 1906 року колекцію передали до музею Полтавського земства. У період запровадження колективізації масу людей відлучили від ремесла, а ще більше їх померло у період голоду 1932-1933 рр. Та про це годі шукати у літературі підсовєтської України. В офіційних джерелах і установах навіть і натяк на смерть у 1932-1933 рр. відсутній. Нам вдалося зі значними труднощами дещо довідатися з людських свідчень, і ми ввели ці скорботні постаті до Словника. Масив статей у Словнику включає не лише імена тих діячів, які відомі нам з друкованих джерел, а й призабутих і просто забутих, навіть тих, твори яких загубилися з плином часу й не збереглися у музейних сховищах. З проголошенням незалежності настала можливість ознайомитися з тими книжковими й періодичними виданнями, до яких раніше не було доступу. Адже уродженці чи вихідці з Миргородщини творили на чужині, в далеких краях. Завдяки уведеним новим матеріалам вимальовується значно ширша картина. У статтях, розміщених за абеткою, окрім біографічних даних, переліку творів і характеристики творчої діяльності, включена також і література. Безумовно, про знаменитих діячів, наприклад, про В. Боровиківського, В. Кричевського чи О. Сластьона, подана лише основна література, бо подача всієї літератури (включаючи й іншими мовами) зайняла б щодо кожної поважної мистецької постаті по кільканадцять сторінок. До деяких довідкових статей вказівки на літературу відсутні. Майже три десятиріччя збиралися відомості до Словника. Вони відшукувалися у бібліотеках, музеях й архівах Києва, Полтави, Миргорода, Львова, Харкова, Москви й Петербурга. Біографічні дані подавали рідні народних майстрів чи мистців, вони бралися з особових і пенсійних справ (з державних й відомчих архівів, установ), з фахової літератури, наукових і популярних видань, з періодики. Ми старалися по можливості наблизитися до повноти висвітлення, бо це дає читачам уявлення про ті здобутки, що ввійшли до анналів мистецтва. Але ми свідомі того, що, на жаль, багато чого з культурних надбань не дійшло до наших днів, безліч імен загублено у мороці часу. Це подібно потопленій Атлантиді. І без цих знань не може бути повної картини наших духовних багатств. Перегляд вміщених у Словнику персоналій свідчить про їх внесок до культурної скарбниці. |